Секрет смирення

.

На відміну від дітей, які увесь час говорять про себе, дорослі люди уміють виглядати покірливо завдяки засвоєним манерам. Але все це буває часто лише зовнішнім, серце ж наше зайняте власним его.
Як досягти того, щоб наші слова про смирення не були порожніми звуком, – про це роздуми архімандрита Андрія (Конаноса).

Маленькі діти більш спонтанні. Вони говорять те, що відчувають. І в початковій школі вони завжди пишуть: «Я, я… Я, мама і тато поїхали відпочивати. У мене машинка!» А вчителька виправляє їх твори червоною ручкою: «Не пиши пос­тійно «я, я…».

З іншого боку, мами і тата, будучи впевнені в тому, що їх дитина – найкраща, часто говорять: «Мій син (або дочка) – краще за всіх!» Вони вважають, що їх дитя здібніше за усіх і в класі, і в спортзалі, а вже якщо дитина займається музикою, то вони неодмінно скажуть: «Вчителька по фортепіано відзначила, що моя дочка – краща за усіх! Це видно!»

Всі батьки так говорять. Вони вселяють своїй дитині з дитячих років, що вона – найкраща, тому що, якщо не бути кращою, то легко можна стати і гіршою! Так культивується наш егоїзм.

Коли письменник Нікос Казандакіс приїхав на гору Афон, він зустрівся там з одним подвижником – отцем Макарієм (Спілеотом), який жив в печері. В кінці розмови отець Макарій сказав йому:

- Прокинься, поки не пізно! Твій егоїзм величезний, твоє «я» з’їсть тебе!

Казандакіс сказав йому у відповідь:

- Не вини его, отче! Его відокремило людину від тварини.

А подвижник відповів:

- Ти помиляєшся. Его відокремило людину від Бога. Коли людина жила в раю, вона була покірлива і була разом з Богом. Бог любив її, і людина відчувала свою єдність з Господом. Але як тільки людина сказала слово «Я!», вона відокремилася від Бога і втекла від Нього. Втекла з раю, втекла від самої себе, втекла від усіх.

Тільки у одному випадку ми можемо (і повинні) згадувати про своє «я» – коли звинувачуємо себе. Тоді ми можемо сказати: «Так, я винен. Це я згрішив, я помилився, я вчинив це за власним бажанням!» У такому разі – так, але, на жаль, це той самий випадок, коли ми не говоримо «я».

Є навіть такий журнал – «Его». І там психоаналітики пишуть, що коли людина збирається на який-небудь захід або вечірку, то під час зборів (вибору парфумів і так далі) в її душі ясно позначається це слово – «я». Як я виглядаю, яке я справлю враження, що про мене скажуть, як оці­нять мій зовнішній вигляд, мій одяг, мої парфуми. Его постійно проявляється в сучасних розвагах. Людина постійно думає про своє «я», тому що помістила його в центр свого життя.

Але таким чином ми сильно віддаляємося від Істини! Господь навчає нас, що навіть якщо людина виконує всі Його заповіді, вона все одно повинна говорити про себе, як про непотрібного раба Божого. А ми часто починаємо вважати себе за великих та важливих персон на самому початку духовного шляху, коли ще нічого не зроблено.

Смирення – це не смуток, не туга. Деякі саме так розуміють смирення – що це певна депресія, коли людина відчуває себе слабким, скривдженим, хворим інтровертом. Це не так. Смирення – це перебування в Істині, в правді. Воно означає, що людина знає, хто вона, знає своє місце на цьому світі, усвідомлює свою неміч та дякує Господу за всі ті благодіяння, які Він надає їй, не дивлячись на її слабкості. Смирення означає життя в істині, а не в тому обмані, який створює навколо нас сучасне життя.

Смирення – це коли людина приймає безчестя з радістю, скорботи та труднощі що налинули – з розпростертими обіймами, з думкою про те, що таким чином душа виліковується від гріхів та хвороб. Коли приходять труднощі, і ми вимушені змиритися, потрібно пам’ятати про це – що Бог очищає нашу душу від минулих або справжніх гріхів, або оберігає від того, що може статися в майбутньому.

Смирення – це дія, а не слова. Слова солодкі на смак. Душа може зворушитися та розчулитися від слів, слова дарують відчуття солодкості. А справа смирення на смак дуже гірка та їдка.

Коли ми тільки стаємо на шлях смирення, то перша спокуса, яка приходить до нас, – це пихатість. Як тільки захочеш бути покірливим, в голові відразу починають з’являтися пихаті думки. А що таке пихатість? Це коли людина вчинила добру справу, і таємно починає гордитися цим. Наприклад, я пощуся, і тут мені приходить думка, і я починаю думати: «Молодець! Раз пощуся, то я не такий, як інші! Я інший, я кращий!»

Або, наприклад, можна скромно одягатися (що саме по собі добре), але з’являються пихаті думки із цього приводу, і вслід за ними приходить зарозумілість та самовдоволення. І людина починає думати: «Бачиш, що діється навколо? Світ гине, всі одягаються зухвало, а ти – не такий. Молодець!»

Це «Молодець!», яке ми вимовляємо про себе після кожної доброї справи, і є пихатість. Це спокуса, з якою ми стикатимемося завжди при здійсненні хорошого вчинку, тому що кожного разу в нас щось роздувається зсередини, та з’являються думки: «Молодець! Я вчинив це таємно!» Але слово «Молодець!» сказане, і таким чином ми вже загордилися. Менше всього це схоже на смирення.

Смирення має на увазі бажання навчитися. Коли у людини є смирення, вона не говорить: «Я все знаю!». Вона ставить запитання – своєму чоловікові, дружині або навіть своїй дитині. Свого часу це справило враження на святого Іоанна Лествічника, коли в одному монастирі він побачив сивочолих старців, що задали питання священикові, який їх сповідав (а священикові було сорок років). Це були старці, ченці, загартовані в молитві та духовній боротьбі, і вони покірливо ставили питання людині молодшій за себе.

І в наші дні таке буває. На Афоні є ігумени, які молодші за багатьох ченців в монастирі. І такий ігумен, не дивлячись на сан, йде до старших і запитує у них поради, щоб змиритися, а не діяти за своїм розсудом. Це корисно для душі.

Не говоритимемо: «Я все знаю! Не вказуй мені, що робити!» Адже ставлення передається всім членам сім’ї, всім оточуючим.

Проте бувають випадки, коли християнин має право обуритися щодо того, що трапилося і таким чином продемонструвати «егоїзм» без шкоди для душі. Що ж це за випадки? Коли необхідно встати на захист православної віри, ми не тільки можемо, але і маємо бути категоричними, строгими.

І це буде не егоїзм, а сповідування віри. Коли святому Агафону пред’являли помилкові звинувачення, обмовляли його, він приймав усе. А його називали грішником, брехуном, егоїстом. Але коли його обізвали єретиком, він відповів:

- Послухайте! Щодо всього того, що ви говорили мені до цього, у мене є надія виправитися. Але якщо я погоджуся з тим, що я єретик, то втрачу надію на спасіння! Якщо я єретик, то не можу спастися. Тому я не погоджуюся з вашими словами.

Святі отці так пояснюють поведінку Господа в Єрусалимському храмі. Узявши бич і виганяючи тих, що продають та купують, Він в ту мить не відчував почуття гніву. Він ні на кого не злився і повністю контролював Свою поведінку та дії. Він поперевертав столи, розсипав гроші, але коли опинився перед клітками з голубами, які призначалися для жертвопринесення, сказав: «Заберіть це звідси!» (Ін. 2: 16).

Тобто якби Христос втратив над Собою контроль, Він перекинув би і клітки з птахами. А оскільки голуби були ні в чому не винні, Він не заподіяв їм шкоди. Про це говорять тлумачі Євангелія. Отже, Господь не був в нервовому стані. Він зробив все це не з егоїзму, а з любові – дійсної любові до Закону Божого, бажаючи захистити храм. І християнинові, охочому стати покірливим, не можна гніватися, не можна сперечатися.

Один послушник старця Паїсія (Святогорця) розповідав:

- У яких би гріхах ми не сповідалися отцеві Паїсію, він приймав нашу сповідь з великим смиренням, любов’ю, людинолюбством, та говорив нам: «Ну ось, і ти – людина. Нічого, виправимося!» І ніколи не лаявся.

Тільки у одному випадку він засмучувався дуже сильно – коли ми починали гордовито сперечатися, проявляючи тим самим свій егоїзм. Тільки тоді він говорив: «Зараз, дитя моє, я не можу тобі допомогти». Коли ми поводилися так, його душа страждала. Тому що в нашій поведінці був егоїзм. Гріх – властивість людини, а егоїзм – властивість ворогу роду людського.

Покірлива людина легко виправляє свої помилки. І їй легко допомогти. Не знаю, чи задавали ви собі це питання – чому сповідь нас не змінює. На жаль, я бачу це по собі, та і по інших людях. Ми йдемо на сповідь, але після неї не особливо виправляємося – принаймні, настільки, щоб можна було сказати: «За останні п’ять років я сильно змінився».

Чому ж ми не змінюємося? Тому що у нас немає смирення. Ми не даємо іншим людям сформувати наш характер. Наприклад, людині кажуть: «З цього дня ти повинен поститися!» І тут необхідне смирення, щоб відповісти: «Так, я поститимуся, не буду їсти м’ясо». А людина замість цього говорить: «Зачекайте, ви мені вказуєте, повинен я поститися чи ні? А ще – в скільки я повинен вставати, щоб йти до церкви, чинити те або інше?..»

Егоїст не дозволяє нікому управляти собою, проте ним управляють – його власні пристрасті. А отримати керівництво та виховання з рук Церкви він не може.

У одному з псалмів говориться, що «в упокорюванні нашому пам’ятав про нас Господь.., і від ворогів наших визволив нас» (Пс. 135: 23-24). А святі отці доповнюють: Він позбавив нас так і від пристрастей, нечистот та немочі. Коли Бог бачить покірливу людину, Він позбавляє її від різної спокуси. Покірливі люди не намагаються осягнути Божественну Істину, а просто живуть в Ній. У них прості думки – вони думають, як діти. А у людини, яка плутано виражає свої думки, плутано міркує, душа упокорюється, як правило, насилу.

Деякі люди, коли приходять до духовного наставника, починають ставити йому дивні запитання. Адже запитання свідчать про духовний розвиток людини. І ось, наприклад, коли до старця Порфирія приходили смиренні люди, вони ставили йому запитання про спасіння.

А інші, чия душа була наповнена егоїзмом, запитували, чи купувати мотоцикл, чи вийде дочка найближчим часом заміж і так далі. Хтось навіть благав старця помолитися про виграш в лотерею. Тобто люди запитували про те, що не було істотне для їх спасіння.

Замість того, щоб заглянути в себе, егоїст дивиться на інших. А ще він уважно розраховує, hentai porn коли прийде Антихрист, які у нього будуть цифри, і так далі, і тому подібне – замість того, щоб стежити за власною душею. А про що в давнину люди запитували старців?

У Патерику часто розповідається, як певна людина приходить до старця і говорить йому:

- Отче, скажи, як можна спастися! Скажи, що потрібно зробити, щоб врятуватися, полюбити Христа, перемогти свою неміч та пристрасті!

Ці питання ми повинні ставити і собі, і своєму духівникові, і святим людям (якщо з’являється така можливість). Ці питання не містять простої цікавості, під якою ховається егоїстичне бажання займатися чим завгодно, але тільки не собою. Те, про що я кажу зараз, не абстрактно.

Коли учні запитали Христа: «Господи, невже буде мало спасенних?» (Лк.13: 23), Він не відповів прямо на це запитання, а сказав: «Силкуйтеся увійти тісними ворітьми» (Лк.13: 24). Пам’ятаєте? Тобто у Нього запитали одне, а Він відповів інше. Запитали, скільки людей спасеться, а Він відповів: «Прагніть трудитися – ось що вас стосується. А скільки людей врятується – це вас не стосується». Таким чином Господь повертає нас на землю, до смирення.

Те ж саме Він сказав і апостолові Петру. Після Воскресіння Господь сказав йому:«Йди за Мною» (Ін. 21: 19). А він почав запитувати Христа про святого Іоанна Богослова, що буде з ним («Господи! А він що?») (Ін. 21: 21). Що відповів Господь? «Що тобі до того? Ти йди за Мною» (Ін. 21: 22). Тобто те, що буде з Іоанном, його життєвий шлях, – це Моя і його справа. А ти дивися на себе. Допомагаючи собі, ти допоможеш і іншим.

І це не егоїзм. Це та єдина відповідальність, яку ми несемо за розвиток власної душі, щоб навернути її до покаяння та смирення.

Як говорить святий Іоанн Лествічник, Господь не засудить нас за те, що ми не були богословами; або що не звершували чудес; або що не були проповідниками, що навернули до Бога цілі племена та народи. Господь засудить нас за те, що в нас не було смирення, не було покаяння та скрушності за свою душу.

 

Єлизавета Терентьєва

 

Православие и мир